Витоки українських єдиноборств.

      У пошуках витоків українського національного єдиноборства загляньмо у глибину віків. Наскільки глибокі наші традиції? Ким були наші пращури? Відомо, що в дохристиянські часи нашу землю населяли войовничі скіфи і сармати. Такими їх описували античні грецькі історики. 
     Сарматів і сьогодні вважають одними з найвправніших воїнів в історії людства. Можна сміливо припускати, що традиції бойового виховання нашого народу тягнуться ще від скіфів і сарматів. Цікавим є той факт, що навіть на багатьох географічні картах вже ХVІ – ХVІІ століть територію України позначали назвою SARMATIA. В цей час лицарство Речі Посполитої  – держави, до якої входили землі України, Білорусі, Польщі і Литви ідентифікувало себе з войовничими сарматами.
     На даній території в образотворчому мистецтві навіть зародився такий напрямок, як сарматський портрет. Художники зображали представника привілейованого стану, князя чи шляхтича з вусами, вибритою потилицею і чубом. З історичних джерел відомо, що саме таку зовнішність мав і Київський князь Святослав Хоробрий. Він відомий своїми славними походами на Візантію ще у 10-му столітті. За однією із версій Великий Київський князь Святослав загинув на острові Хортиця в нерівному бою з печенігами. Через 6 століть після його смерті, коли українська земля була спустошена загарбниками, князь і козацький ватажок Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою спорудив на Хортиці фортецю – Запорізьку Січ. Хортиця стала оплотом воїнів, де вдосконалювалося бойове мистецтво з метою захисту срідного краю. Так почалася історія військово-політичного центру, з яким повинні були рахуватися усі.

Безперечно стержнем національних українських єдиноборств є багатовікові традиції, що передавалися з покоління в покоління. Від часів сарматів до Київської Русі, а далі до запорозьких козаків.

В  Київській Русі фізичне виховання розвивалося і ґрунтувалося на основі багатовікових народних традиціях, що найяскравіше виявляється в народно-побутових формах. Серед засобів найбільшого поширення набули народні ігри, кулачні бої і боротьба. Оскільки одним з основних видів діяльності наших прадідів була війна, відповідно і ігри мали мілітарне забарвлення. Вони забезпечували давньоруському населенню відновлення фізичних і моральних сил, активний відпочинок, належний стан здоров’я і фізичної підготовленості.

   В подальшому визначною школою мужності, відваги, витривалості та сили стала Запорізька Січ. Події, що впродовж віків відбувалися на нашій землі дають всі підстави вважати, що наші войовничі предки мали своє мистецтво фізичної і бойової підготовки. В науковій літературі ХVІІ і особливо ХVІІІ століттях її порівнювали з уславленими містами державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. З історії відомо, що польська, литовська і українська шляхта, а пізніше і московське дворянство часто віддавали своїх синів для виховування на Запорізьку Січ. Вважалося, що тільки там, в середовищі відважних воїнів можна отримати спеціальну фізичну підготовку і загартувати дух. Виховання фізично та морально досконалих чоловіків, у великій мірі, забезпечувала досить ефективна система фізичної підготовки, яка включала: початковий відбір молоді; фізичне виховання молоді у січових школах і “школах” джур.

Саме з метою якісної підготовки молоді на Запорізькій Січі існував інститут джур. Разом з іншими джури обов’язково вчилися в січових школах. В школах відбувався суворий курс фізичного навчання. Для школярів передбачався час на розваги та ігри. В ігрових ситуаціях вони моделювали бойові дії козаків: наступ на ворога, оборону, тощо; влаштовували змагання, демонстрували фізичну силу. Така система навчання та виховання давала той обсяг знань та вмінь, які потрібні були козаку. Вона розвивала у дітей спритність, силу, витривалість та інші важливі фізичні якості, котрі були необхідні у сповненому небезпеки козацькому житті.

    Важливим методом підготовки молодиків були ігри, що імітували тренування досвідчених козаків. Під час запорозьких герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися. Одне із основних місць у фізичному вихованні запорізьких козаків посідала боротьба, і кулачні бої. Як твердять літописи, за часів козацтва були різноманітні рухливі ігри та фізичні вправи, що поширювалися серед усіх верств населення. Молодіжні ігри та забави, які тісно пов’язані з календарними обрядами, в основному носили жартівливий, розважальний характер.

За часів козацтва по українських землях мандрували молоді хлопці (борці) і мірялися силою з сільськими парубками. Перемога в таких поєдинках дуже високо цінувалась у селян, а переможець ставав на довгий час героєм парубочої громади. Також в той час дуже великого поширення набули дитячі рухливі ігри. Завдяки їм формувались такі якості як стриманість, кмітливість, наполегливість, організованість, розвивалася сила, спритність, швидкість, витривалість та гнучкість.

Виховний характер також мали на Січі і деякі масові розваги. “В святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збирались увечері на січову площу, розділялися на дві лави або партії, з яких одна складалася із верхніх, друга із нижніх куренів, і вступали в бій“. В запорожців дуже поважалася сила, і вони вважали, що для їх куреня велика честь, якщо на кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважались в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія” [4].

Кулачні бої, як і боротьба дуже стародавні. Про них ми маємо відомості у багатьох джерелах. Зокрема існує досить велика кількість народни рухливих ігор, назви яких вказують на їх характер, як то: “Кулачна”, “Боротьба грудьми”, “Боротьба на лопатки”, “Боротьба на силу”, “Боротьба навколішки“, “Боротьба лежача“, “ Боротьба поодинока“ тощо.
Аналізуючи наукову літературу, історичні документи, фольклорні та етнографічні матеріали можна констатувати, що в Запорозькій Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це обумовлюється такими положеннями:
– запорізькі козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей;
– свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ;
– одним з основних критеріїв переходу молодика “істинного” запорожця була його фізична підготовленість;
– посилене фізичне виховання дітей в січових школах і школах джур;
– велика кількість легенд і переказів про надприродні можливості козаків.
Поєднання культу фізичної досконалості та високої моралі і духовності створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу.
Фізична культура українського народу, розвиваючись на власній національній основі, не мала замкнутого і обмеженого характеру. Однак, вбираючи в себе кращі зразки європейської культури, фізична культура українського народу за своїм соціальним значенням та спрямованістю грунтувалася, в першу чергу, на звичаях і традиціях свого народу, що й зумовило її прогресивність.
Хоча з часів козацтва минуло багато часу, але нині в Україні відроджуються і розвиваються традиційні українські єдиноборства. Найвагомішу роль в цій справі відіграє генетична пам'ять народу. Адже тих хто від батьків перейняв козацьке бойове мистецтво майже не залишилося. Тому сьогодні група заслужених тренерів і майстрів спорту із контактних видів єдиноборств, керуючись власними відчуттями і віковими традиціями створила національний вид спорту під назвою «Хортинг».
В наші дні слово Хортиця асоціюється ні з чим іншим, як з лицарством, відвагою і вихованням могутніх чоловіків. Саме тому спортивне єдиноборство «Хортинг» названо на честь Хортиці – сакрального центру український козаків. Розвиток Хортингу має на меті спортивне виховання сильного і здорового суспільства на основі традиційних духовних цінностей українського народу.